Смерть Шимона Переса: чи поховають разом з ним мирний процес?
- 8 years ago
23 роки тому, 13 вересня 1993-го, цілий світ з надзвичайним піднесенням спостерігав за, здавалось, історичною подією, що закладає фундамент остаточного врегулювання одного з найдовших міжнародних конфліктів. Лідер палестинців Ясер Арафат і прем‘єр Ізраїлю Їцхак Рабин підписали у Вашингтоні мирну угоду, одним з архітекторів якої був тодішній шеф ізраїльської дипломатії Шимон Перес.
Згідно з угодою, було створено Палестинську адміністрацію, яка мала бути тимчасовим органом, відповідальним за створення до 1999 року передумов для формування незалежної держави.
1994 року Ясер Арафат тріумфально повертається на Західний берег після 27-річного вигнання і формує перший уряд Палестинської автономії. Двома роками пізніше його буде обрано першим президентом Палестинської національної адміністрації.
Другим етапом мирного плану було розділення у 1995 році Західного берега на три зони – одна під виключним контролем палестинців, друга під спільним контролем і третя – найбільша, – яка на 60% контролювалася ізраїльським військом з поступовою подальшою передачею під контроль палестинців.
Найсуперечливіші питання вирішили відкласти для майбутніх переговорів. Йшлося про визначення кордонів між двома державами, остаточний статус Єрусалима і долю єврейських поселень на Західному березі, а також проблему палестинських біженців, насамперед тих, хто був змушений залишити власні домівки у 1948 році, коли створювалась держава Ізраїль.
Але вбивство прем‘єр-міністра Їцхака Рабина єврейським екстремістом у листопаді 1995 року фактично поховало мирний процес, започаткований в Осло. Шимон Перес тимчасово очолив уряд, але вже роком пізніше поступився кріслом прем‘єра Біньяміну Нетаньяху, який завжди виступав проти мирних угод.
Спроба реанімувати мирний процес і знайти компроміс з найбільш суперечливих питань зазнала невдачі у липні 2000-го року після двотижневих перемовин у США. Надії, народжені в Осло, згасли, почалося сповзання до пекла.
Вже за два місяці, коли стало зрозуміло, що після 50 років очікування на створення власної держави палестинці залишились ні з чим, розпочалася друга так звана Інтифада – повстання палестинців проти окупації.
Ізраїльтяни відповіли жорстко – двома кривавими війнами у секторі Ґаза, прискоренням будівництва нових єврейських поселень на Західному березі, фактичною відмовою від ідеї “двох держав”. Символом провалу процесу, започаткованого в Осло майже 25 років тому, залишається стіна, що розділяє два народи.
Згідно з угодою, було створено Палестинську адміністрацію, яка мала бути тимчасовим органом, відповідальним за створення до 1999 року передумов для формування незалежної держави.
1994 року Ясер Арафат тріумфально повертається на Західний берег після 27-річного вигнання і формує перший уряд Палестинської автономії. Двома роками пізніше його буде обрано першим президентом Палестинської національної адміністрації.
Другим етапом мирного плану було розділення у 1995 році Західного берега на три зони – одна під виключним контролем палестинців, друга під спільним контролем і третя – найбільша, – яка на 60% контролювалася ізраїльським військом з поступовою подальшою передачею під контроль палестинців.
Найсуперечливіші питання вирішили відкласти для майбутніх переговорів. Йшлося про визначення кордонів між двома державами, остаточний статус Єрусалима і долю єврейських поселень на Західному березі, а також проблему палестинських біженців, насамперед тих, хто був змушений залишити власні домівки у 1948 році, коли створювалась держава Ізраїль.
Але вбивство прем‘єр-міністра Їцхака Рабина єврейським екстремістом у листопаді 1995 року фактично поховало мирний процес, започаткований в Осло. Шимон Перес тимчасово очолив уряд, але вже роком пізніше поступився кріслом прем‘єра Біньяміну Нетаньяху, який завжди виступав проти мирних угод.
Спроба реанімувати мирний процес і знайти компроміс з найбільш суперечливих питань зазнала невдачі у липні 2000-го року після двотижневих перемовин у США. Надії, народжені в Осло, згасли, почалося сповзання до пекла.
Вже за два місяці, коли стало зрозуміло, що після 50 років очікування на створення власної держави палестинці залишились ні з чим, розпочалася друга так звана Інтифада – повстання палестинців проти окупації.
Ізраїльтяни відповіли жорстко – двома кривавими війнами у секторі Ґаза, прискоренням будівництва нових єврейських поселень на Західному березі, фактичною відмовою від ідеї “двох держав”. Символом провалу процесу, започаткованого в Осло майже 25 років тому, залишається стіна, що розділяє два народи.